У 2026 році Європейський Союз зробив один із найсуттєвіших кроків у реформуванні текстильної індустрії, запровадивши в межах Регламенту про екодизайн для сталих продуктів (Ecodesign for Sustainable Products Regulation, ESPR) заборону на знищення непроданого одягу, аксесуарів і взуття, а також обов’язкове публічне розкриття даних про списані товари. Це рішення не є точковою екологічною ініціативою. Воно змінює логіку управління текстильними потоками, перерозподіляє відповідальність у ланцюгах створення вартості та по-новому визначає роль текстильної переробки в європейській економіці.
За оцінками європейських інституцій, від 4 до 9 відсотків непроданого текстилю в ЄС щороку знищується ще до використання. Йдеться про мільйони тонн матеріалу та близько 5,6 мільйона тонн CO₂ щорічно. У Франції вартість знищеного непроданого одягу обчислюється сотнями мільйонів євро на рік, у Німеччині десятки мільйонів повернених товарів ніколи не доходять до споживача.
Для ЄС це означає не лише екологічні втрати, а й структурну неефективність внутрішнього ринку. Ресурси витрачаються, але не створюють цінності. Саме тому ESPR вперше прямо визнає знищення непроданих товарів регуляторною проблемою, а не внутрішньою операційною справою бізнесу.
Нове регулювання складається з двох взаємопов’язаних елементів.
Перший елемент — заборона знищення непроданого текстилю. З 19 липня 2026 року великі компанії, що працюють на ринку ЄС, не можуть знищувати непроданий одяг, аксесуари чи взуття за власним рішенням. Знищення дозволяється лише у чітко визначених і задокументованих випадках, зокрема через ризики для здоров’я і безпеки, серйозні дефекти, доведені порушення прав інтелектуальної власності або відсутність отримувачів після реальних спроб передачі на повторне використання. Кожен такий випадок має бути обґрунтований і підтверджений документально, а докази зберігатися не менше п’яти років.
Другий елемент — обов’язкове розкриття інформації. Починаючи з 2027 року великі компанії зобов’язані публічно звітувати про кількість і вагу непроданих товарів, які були списані як відходи, причини такого списання та способи подальшого поводження з ними. Дані подаються у стандартизованому форматі з використанням кодів товарної номенклатури ЄС. Середні компанії підпадають під ці вимоги з 2030 року, малі та мікропідприємства звільнені.
У сукупності ці інструменти перетворюють знищення з «тихої» та малопомітної практики на виняток, який стає видимим, контрольованим і порівнюваним.
Важливо розуміти, що ЄС не ототожнює заборону знищення з примусовою переробкою. Навпаки, регулятор чітко вибудовує ієрархію дій. Пріоритетом є запобігання утворенню надлишків і повторне використання. Переробка розглядається як необхідний, але не перший крок.
Саме тому в регламенті прямо зазначено, що для текстилю повторне використання наразі має кращий екологічний профіль, ніж recycling, з огляду на поточний рівень розвитку технологій. Цей підхід часто критикують представники бізнесу та частини галузі переробки, проте з точки зору політики він є свідомим. ЄС не прагне легітимізувати перевиробництво через переробку, а намагається змінити логіку ще на етапі дизайну та планування.
Разом з тим виникає структурне протиріччя. Donation і resale мають обмежену пропускну здатність. Значна частина сучасного одягу виготовлена зі змішаних волокон, які складно або економічно невигідно повторно використовувати. Коли знищення ускладнюється, переробка стає інфраструктурно необхідною, навіть якщо формально не визначена як пріоритет політики.
Найбільш недооцінений елемент нового регулювання — це саме обов’язкове розкриття інформації. Воно створює те, чого раніше не існувало, системну доказову базу.
Стандартизовані звіти дозволять побачити, які категорії текстилю системно не знаходять повторного використання, які причини списання домінують, які обсяги реально доходять до переробки, а які залишаються «завислими» в системі. Для переробних компаній це принциповий зсув. Переробка перестає бути непрозорим завершенням ланцюга і стає частиною вимірюваної політики.
Не випадково Європейська комісія вже передбачила перегляд правил через п’ять років з урахуванням розвитку технологій, зокрема високоякісної переробки. Саме дані з практики стануть аргументом у цьому перегляді.
Хоча ESPR безпосередньо застосовується на ринку ЄС, його вплив поширюється і на Україну. Для українських брендів і виробників, які експортують до ЄС або працюють як контрактні партнери європейських компаній, ці вимоги фактично стають частиною умов доступу до ринку.
Європейські замовники вже переглядають підходи до управління залишками, поверненнями і дизайну продукції. Це означає зростання вимог до прогнозованості виробництва, прозорості матеріального складу та готовності до повторного використання або переробки.
Водночас Україна стикається з обмеженнями. Національна інфраструктура поводження з текстильними відходами лише формується, а законодавство у цій сфері ще не повністю узгоджене з європейською логікою. Проте саме це створює і можливість. Український ринок не обтяжений застарілими моделями і може будувати циркулярну інфраструктуру одразу з урахуванням вимог ЄС.
У новій регуляторній реальності оператори переробки перестають бути «кінцевою точкою» для проблемних потоків. Вони стають інтегрованими учасниками системи відповідності.
Для українських компаній це означає розширення ролі від фізичної переробки матеріалу до:
Це вимагає інвестицій у сортування, облік, контроль якості та аналітику. Проте саме ці елементи визначатимуть, хто зможе працювати з європейськими партнерами у середньо- та довгостроковій перспективі.
Заборона знищення непроданого текстилю в ЄС є не ізольованим екологічним заходом, а структурною реформою, що змінює баланс відповідальності у всьому текстильному ланцюгу створення вартості. Вона не обіцяє простих рішень, але створює умови, за яких прозорість, дані і легальна переробка стають необхідними.
Для України це означає вибір. Або залишатися поза новою логікою європейського ринку, або використати цей момент для побудови легальної, прозорої і стратегічно важливої ролі в циркулярній економіці. У цій логіці текстильна переробка перестає бути завершенням життєвого циклу продукту і стає його продовженням. Саме зараз формується відповідь на питання, хто буде частиною цього продовження.
